Тяжке поранення, від якого Грегор страждав більше місяця (яблуко ніхто не наважився вийняти, і воно так і лишилося в тілі наочною пам'яткою), тяжке це поранення нагадало, здається, навіть батькові, що, незважаючи на свій теперішній жалюгідний та гидкий вигляд, Грегор усе-таки член сім’ї, що з ним не можна поводитися, як з ворогом, а потрібно в ім'я сімейного обов'язку притлумитись відразу й терпіти, лише терпіти. I якщо через свою рану Грегор назавжди, очевидно, утратив колишню рухливість і зараз, щоб перетнути кімнату, йому, як старому інваліду, потрібно було декілька довгих-предовгих хвилин — про те, щоб повзати вгорі, не слід було й думати, — то за це погіршення свого стану він був, на його думку, повністю винагороджений тим, що під вечір завжди відчинялися двері вітальні, двері, за котрими він починав стежити години за дві до цього, і, лежачи в темноті своєї кімнати, непомітний із вітальні, він міг бачити тих, хто сидів за освітленим столом, — рідних — і слухати їхні розмови, так би мовити, із загального дозволу, тобто зовсім інакше, ніж раніше.
Gregor's serious wound, from which he suffered for over a month (since no one ventured to remove the apple, it remained in his flesh as a visible reminder), seemed by itself to have reminded the father that, in spite of his present unhappy and hateful appearance, Gregor was a member of the family, something one should not treat as an enemy, and that it was, on the contrary, a requirement of family duty to suppress one's aversion and to endure--nothing else, just endure. And if through his wound Gregor had now apparently lost for good his ability to move and for the time being needed many many minutes to crawl across this room, like an aged invalid (so far as creeping up high was concerned, that was unimaginable), nevertheless for this worsening of his condition, in his opinion, he did get completely satisfactory compensation, because every day towards evening the door to the living room, which he was in the habit of keeping a sharp eye on even one or two hours beforehand, was opened, so that he, lying down in the darkness of his room, invisible from the living room, could see the entire family at the illuminated table and listen to their conversation, to a certain extent with their common permission, a situation quite different from what happened before.
Це були, щоправда, уже не ті жваві бесіди колишніх часів, про які Грегор завжди з сумом згадував у комірчинах готелів, коли падав, стомлений, на вологу постіль. Частіше всього бувало дуже тихо. Батько швидко після вечері засинав у своєму кріслі; мати й сестра намагалися зберігати тишу; мати, сильно нахилившись вперед, ближче до світла, шила тонку білизну для магазину готового одягу; сестра, що поступила в магазин продавщицею займалася вечорами стенографією та французькою мовою, щоб, можливо, коли-небудь пізніше добитися хорошого місця. Інколи батько просинався і, немов не помітивши, що спав, говорив матері: «Як ти сьогодні знову довго шиєш!» — після чого негайно засинав знову, а мати й сестра стомлено усміхалися одна одній.
Of course, it was no longer the animated social interaction of former times, about which Gregor in small hotel rooms had always thought about with a certain longing, when, tired out, he had to throw himself in the damp bedclothes. For the most part what went on now was very quiet. After the evening meal the father fell asleep quickly in his arm chair; the mother and sister talked guardedly to each other in the stillness. Bent far over, the mother sewed fine undergarments for a fashion shop. The sister, who had taken on a job as a salesgirl, in the evening studied stenography and French, so as perhaps later to obtain a better position. Sometimes the father woke up and, as if he was quite ignorant that he had been asleep, said to the mother "How long you have been sewing today!" and went right back to sleep, while the mother and the sister smiled tiredly to each other.
Із якоюсь упертістю батько відмовлявся знімати й удома форму розсильного; і в той час, як його халат без користі висів на гачку, батько дрімав на своєму місці зовсім одягнений, немов завжди був готовий до служби й навіть тут тільки й чекав на поклик свого начальника. Через це його й спочатку не нова форма, незважаючи на турботи матері й сестри, втратила охайний вигляд, і Грегор, бувало, цілими вечорами дивився на його хоч і суцільно в плямах, але сяючий незмінно начищеними ґудзиками одяг, в якому старий досить незручно і все ж спокійно спав.
With a sort of stubbornness the father refused to take off his servant's uniform even at home, and while his sleeping gown hung unused on the coat hook, the father dozed completely dressed in his place, as if he was always ready for his responsibility and even here was waiting for the voice of his superior. As result, in spite of all the care of the mother and sister, his uniform, which even at the start was not new, grew dirty, and Gregor looked, often for the entire evening, at this clothing, with stains all over it and with its gold buttons always polished, in which the old man, although very uncomfortable, slept peacefully nonetheless.
Коли годинник бив десяту, мати намагалася тихенько розбудити батька і вмовити його лягти в постіль, тому що в кріслі йому не вдавалося заснути тим міцним сном, якого той, що починав службу о шостій годині, дуже потребував. Але через упертість, що заволоділа батьком з тих пір, як він став розсильним, він завжди залишався за столом, хоча, як правило, засинав знову, після чого лише з великими труднощами вдавалося переконати його перейти з крісла в ліжко. Скільки не вмовляли його мати й сестра, він не менше чверті години повільно гойдав головою не відкриваючи очей і не піднімаючись. Мати сіпала його за рукав, говорила йому на вухо лагідні слова, сестра відривалася від своїх занять, щоб допомогти матері, але на батька це не діяло. Він тільки глибше опускався в крісло. Лише коли жінки брали його під пахви, він відкривав очі, дивився поперемінно то на матір, то на сестру і говорив: «Ось воно, життя. Ось мій спокій на старості років». I, спираючись на обох жінок, повільно, немов не міг справитися з вагою власного тіла, піднімався, дозволяв їм довести себе до дверей, а, дійшовши до них, кивав їм, щоб вони пішли, і йшов уже самостійно далі, проте мати спішно кидала шиття, а сестра — перо, щоб побігти за батьком і допомогти йому влаштуватися в постелі.
As soon as the clock struck ten, the mother tried encouraging the father gently to wake up and then persuading him to go to bed, on the ground that he couldn't get a proper sleep here and the father, who had to report for service at six o'clock, really needed a good sleep. But in his stubbornness, which had gripped him since he had become a servant, he insisted always on staying even longer by the table, although he regularly fell asleep and then could only be prevailed upon with the greatest difficulty to trade his chair for the bed. No matter how much the mother and sister might at that point work on him with small admonitions, for a quarter of an hour he would remain shaking his head slowly, his eyes closed, without standing up. The mother would pull him by the sleeve and speak flattering words into his ear; the sister would leave her work to help her mother, but that would not have the desired effect on the father. He would settle himself even more deeply in his arm chair. Only when the two women grabbed him under the armpits would he throw his eyes open, look back and forth at the mother and sister, and habitually say "This is a life. This is the peace and quiet of my old age." And propped up by both women, he would heave himself up, elaborately, as if for him it was the greatest travail, allow himself to be led to the door by the women, wave them away there, and proceed on his own from there, while the mother quickly threw down her sewing implements and the sister her pen in order to run after the father and help him some more.
У кого в цій перевтомленій і надірваній від праці сім'ї залишався час клопотатися про Грегора більше, ніж то було безумовно необхідно? Витрати на господарство все більше скорочувалися; прислугу врешті-решт розрахували; для найважчої роботи приходила тепер уранці та ввечері велика кістлява жінка із сивим хвилястим волоссям; усю решту, помимо своєї великої швейної роботи, робила мати. Доводилося навіть продавати сімейні дорогоцінності, які мати й сестра з великим задоволенням одягали раніше в урочистих випадках, — Грегор узнавав про це вечорами, коли всі обговорювали вторговану суму. Більш за все, однак, ремствували завжди на те, що цю занадто велику за теперішніх обставин квартиру не можна залишити, тому що неясно, як переселити Грегора. Але Грегор розумів, що переселенню заважає не лише клопіт про нього, його якраз можна було легко перевезти в якомусь ящику з дірками для повітря; утримували сім'ю від зміни квартири, головним чином, повна безнадія й думка про те, що з ними трапилося таке нещастя, якого ні з ким із їхніх знайомих та родичів ніколи не траплялося.
In this overworked and exhausted family who had time to worry any longer about Gregor more than was absolutely necessary? The household was constantly getting smaller. The servant girl was now let go. A huge bony cleaning woman with white hair flapping all over her head came in the morning and the evening to do the heaviest work. The mother took care of everything else in addition to her considerable sewing work. It even happened that various pieces of family jewelry, which previously the mother and sister had been overjoyed to wear on social and festive occasions, were sold, as Gregor found out in the evening from the general discussion of the prices they had fetched. But the greatest complaint was always that they could not leave this apartment, which was too big for their present means, since it was impossible to imagine how Gregor might be moved. But Gregor fully recognized that it was not just consideration for him which was preventing a move (for he could have been transported easily in a suitable box with a few air holes); the main thing holding the family back from a change in living quarters was far more their complete hopelessness and the idea that they had been struck by a misfortune like no one else in their entire circle of relatives and acquaintances.
Сім'я виконувала геть чисто все, чого вимагає світ від бідних людей, батько носив сніданки дрібним банківським службовцям, мати надривалася над шиттям білизни для чужих людей, сестра, слухаючись покупців, снувала за прилавком, але на більше в них не вистачало сил. I рана на спині Грегора кожного разу починала боліти заново, коли мати й сестра, уклавши батька, поверталися до вітальні, але не бралися за роботу, а сідали поруч, щока до щоки; коли мати, указуючи на кімнату Грегора, говорила тепер: «Зачини ті двері, Грето», — і Грегор знову залишався в темноті, а жінки за стіною вдвох проливали сльози чи сиділи, утупившись в одну точку, без сліз.
What the world demands of poor people they now carried out to an extreme degree. The father brought breakfast to the petty officials at the bank, the mother sacrificed herself for the undergarments of strangers, the sister behind her desk was at the beck and call of customers, but the family's energies did not extend any further. And the wound in his back began to pain Gregor all over again, when now mother and sister, after they had escorted the father to bed, came back, let their work lie, moved close together, and sat cheek to cheek and when his mother would now say, pointing to Gregor's room, "Close the door, Grete," and when Gregor was again in the darkness, while close by the women mingled their tears or, quite dry eyed, stared at the table.
Ночі й дні Грегор проводив майже без сну. Інколи він думав, що ось відчиняться двері й він знову, зовсім як раніше, візьме у свої руки справи сім'ї; у думках його після довгої перерви знову з'являлись господар і керуючий справами, комівояжери й учні-хлопчики, дурень-двірник, два-три приятелі з інших фірм, покоївка з одного провінційного готелю — чудовий легкий спогад, касирша з одного магазину капелюхів, за якою він всерйоз, але занадто довго упадав, — усі вони з'являлись навпереміж із незнайомими чи вже забутими людьми, але замість того, щоб допомогти йому та його сім'ї, виявлялись, усі як один, недоступні, і він бував радий, коли вони зникали.
Gregor spent his nights and days with hardly any sleep. Sometimes he thought that the next time the door opened he would take over the family arrangements just as he had earlier. In his imagination appeared again, after a long time, his employer and supervisor and the apprentices, the excessively gormless custodian, two or three friends from other businesses, a chambermaid from a hotel in the provinces, a loving fleeting memory, a female cashier from a hat shop, whom he had seriously, but too slowly courted--they all appeared mixed in with strangers or people he had already forgotten, but instead of helping him and his family, they were all unapproachable, and he was happy to see them disappear.
А потім він знову губив усіляке бажання турбуватися про сім'ю, його охоплювало обурення поганим доглядом, і, не уявляючи собі, що б він хотів з'їсти, він подумував залізти в комірчину, щоб узяти все, що йому, якби він і не був голодний, належало. Уже не задумуючись, чим би задовольнити Грегора, сестра тепер уранці й удень, перед тим, як бігти у свій магазин, ногою запихала в кімнату Грегора яку-небудь їжу, щоб увечері, незалежно від того, чи доторкнеться він до неї чи — як бувало частіше всього — залишить її недоторканою, одним помахом віника вимести цю їжу. Прибирання кімнати, яким сестра займалася тепер завжди вечорами, проходило як не можна швидше. По стінах тягнулися брудні смуги, скрізь лежали купи пилу й сміття. Перший час при появі сестри Грегор затискався в особливо забруднені кутки, немовби докоряючи їй таким вибором місця. Але якби він навіть стояв там тижнями, сестра однаково не виправилася б; вона ж бачила бруд нітрохи не гірше, ніж він, вона просто вирішила залишити його,
But then he was in no mood to worry about his family. He was filled with sheer anger over the wretched care he was getting, even though he couldn't imagine anything for which he might have an appetite. Still, he made plans about how he could take from the larder what he at all account deserved, even if he wasn't hungry. Without thinking any more about how one might be able to give Gregor special pleasure, the sister now kicked some food or other very quickly into his room in the morning and at noon, before she ran off to her shop, and in the evening, quite indifferent about whether the food had perhaps only been tasted or, what happened most frequently, remained entirely undisturbed, she whisked it out with one sweep of her broom. The task of cleaning his room, which she now always carried out in the evening, could not be done any more quickly. Streaks of dirt ran along the walls; here and there lay tangles of dust and garbage. At first, when his sister arrived, Gregor positioned himself in a particularly filthy corner in order with this posture to make something of a protest. But he could have well stayed there for weeks without his sister's changing her ways. Indeed, she perceived the dirt as much as he did, but she had decided just to let it stay.
При цьому вона із зовсім не властивою їй в минулі часи образливістю, що оволоділа тепер усією сім'єю, стежила за тим, щоб прибирання кімнати Грегора залишалося тільки її, сестриною, справою. Одного разу мати затіяла в кімнаті Грегора велике прибирання, для чого витратила декілька відер води — така велика кількість вологи була, до речі, неприємною для Грегора, і, образившись, він непорушно розпластався на дивані, — але мати була за це покарана. Як тільки сестра помітила ввечері зміну в кімнаті Грегора, вона, до глибини душі образившись, вбігла до вітальні і, незважаючи на закликання матері, що заломлювала руки, вибухнула риданнями, на котрі батьки — тато, звичайно, злякано підскочив зі свого крісла — дивилися спочатку безпорадно й здивовано; потім заметушилися й вони: батько, праворуч, став дорікати, матері за те, що вона не віддала це прибирання сестрі; сестра ж, ліворуч, навпаки, кричала, що їй ніколи більше не дадуть прибирать кімнату Грегора; тим часом мати намагалася відтягнути в спальню батька, який від хвилювання зовсім загубив владу над собою; отрясаючись від ридань, сестра молотила по столу своїми маленькими кулачками; а Грегор голосно шипів від злості, тому що нікому не приходило в голову зачинити двері та позбавити його від цього видовища і від цього шуму.
In this business, with a touchiness which was quite new to her and which had generally taken over the entire family, she kept watch to see that the cleaning of Gregor's room remained reserved for her. Once his mother had undertaken a major cleaning of Gregor's room, which she had only completed successfully after using a few buckets of water. But the extensive dampness made Gregor sick and he lay supine, embittered and immobile on the couch. However, the mother's punishment was not delayed for long. For in the evening the sister had hardly observed the change in Gregor's room before she ran into the living room mightily offended and, in spite of her mother's hand lifted high in entreaty, broke out in a fit of crying. Her parents (the father had, of course, woken up with a start in his arm chair) at first looked at her astonished and helpless; until they started to get agitated. Turning to his right, the father heaped reproaches on the mother that she was not to take over the cleaning of Gregor's room from the sister and, turning to his left, he shouted at the sister that she would no longer be allowed to clean Gregor's room ever again, while the mother tried to pull the father, beside himself in his excitement, into the bed room; the sister, shaken by her crying fit, pounded on the table with her tiny fists, and Gregor hissed at all this, angry that no one thought about shutting the door and sparing him the sight of this commotion.
Але навіть коли сестрі, змученій службою, набридло турбуватися, як раніше, про Грегора, матері не довелося замінювати її. Та без догляду Грегор усе-таки не залишився. Тепер надійшла черга служниці. Ця стара вдова, котра за довге життя винесла, очевидно, на своїх могутніх плечах немало горя, по суті, не відчувала до Грегора відрази. Без усякої цікавості вона одного разу випадково відчинила двері його кімнати і при вигляді Грегора, котрий, хоча його ніхто не гнав, від несподіванки забігав по підлозі, здивовано зупинилася, склавши на животі руки. З тих пір вона незмінно, уранці та ввечері, мимохідь відтуляла двері й зазирала до Грегора. Спочатку вона навіть закликала його до себе словами, котрі, очевидно, здавалися їй привітними, такими, наприклад, як: «Ходи-но сюди, гнойовий жучок!» чи: «Де наш жучисько?» Грегор не відповідав їй, він не рухався з місця, немов двері зовсім не відчинялися. Краще б цій служниці наказали щоденно прибирати його кімнату, замість того щоб дозволяти їй безпричинно турбувати його, коли їй заманеться! Якось раннім ранком — у скло бив сильний дощ, треба думати, уже ознака приходу весни, — коли служниця почала звичайне своє базікання, Грегор до того розсердився, що, немовби приготувавшись до нападу, повільно, утім, і нетвердо, повернувся до служниці. Вона, проте, замість того, щоб злякатися, тільки підняла вгору стілець, що стояв біля дверей, і широко відчинила при цьому рот, і було зрозуміло, що вона має намір закрити його не раніше, ніж стілець в її руці опуститься на спину Грегора.
— Отже, далі не поліземо? — запитала вона, коли Грегор від неї відвернувся, і спокійно поставила стілець у куток, на попереднє місце.
But even when the sister, exhausted from her daily work, had grown tired of caring for Gregor as she had before, even then the mother did not have to come at all on her behalf. And Gregor did not have to be neglected. For now the cleaning woman was there. This old widow, who in her long life must have managed to survive the worst with the help of her bony frame, had no real horror of Gregor. Without being in the least curious, she had once by chance opened Gregor's door. At the sight of Gregor, who, totally surprised, began to scamper here and there, although no one was chasing him, she remained standing with her hands folded across her stomach staring at him. Since then she did not fail to open the door furtively a little every morning and evening to look in on Gregor. At first, she also called him to her with words which she presumably thought were friendly, like "Come here for a bit, old dung beetle!" or "Hey, look at the old dung beetle!" Addressed in such a manner, Gregor answered nothing, but remained motionless in his place, as if the door had not been opened at all. If only, instead of allowing this cleaning woman to disturb him uselessly whenever she felt like it, they had instead given her orders to clean up his room every day! One day in the early morning (a hard downpour, perhaps already a sign of the coming spring, struck the window panes) when the cleaning woman started up once again with her usual conversation, Gregor was so bitter that he turned towards her, as if for an attack, although slowly and weakly. But instead of being afraid of him, the cleaning woman merely lifted up a chair standing close by the door and, as she stood there with her mouth wide open, her intention was clear: she would close her mouth only when the chair in her hand had been thrown down on Gregor's back. "This goes no further, all right?" she asked, as Gregor turned himself around again, and she placed the chair calmly back in the corner.
Грегор тепер майже нічого не їв. Тільки коли він випадково проходив повз приготовану для нього їжу, він задля розваги брав шматок до рота, а потім, протримавши його там декілька годин, більшою частиною випльовував. Спочатку він думав, що апетит у нього відбиває вигляд його кімнати, але якраз зі змінами в своїй кімнаті він дуже швидко примирився. Склалася вже звичка закидати в цю кімнату речі, для яких не знаходилося іншого місця, а таких речей було тепер багато, тому що одну кімнату здали трьом мешканцям. Ці строгі люди — в усіх трьох, як побачив через щілину Грегор, були широкі бороди — педантично добивалися порядку, причому порядку не тільки у своїй кімнаті, але, так як вони тут оселилися, в усій квартирі і, значить, особливо на кухні. Мотлоху, тим більше брудного, вони терпіти не могли. Крім того, більшу частину меблів вони привезли з собою. З цієї причини в домі опинилося багато зайвих речей, котрі не можна було продати, але й жаль було викинути. Усі вони перекочували в кімнату Грегора. Рівним чином — ящик для попелу й сміттєвий ящик із кухні. Усе хоча б лише тимчасово непотрібне служниця, котра завжди поспішала, просто шпурляла в кімнату Грегора; на щастя, Грегор звичайно бачив лише предмет, котрий викидався, та руку, що тримала його. Можливо, служниця й збиралася принагідно поставити ці речі на місце чи, навпаки, викинути все заразом, але поки що вони так і залишалися лежати там, куди їх одного разу кинули, якщо тільки Грегор, пробираючись через це манаття, не зсовував їх із місця — спочатку мимовільно, оскільки йому ніде було повзати, а потім зі зростаючим задоволенням, хоча після таких подорожей він годинами не міг рухатися від смертельної втоми та нудьги.
Gregor ate hardly anything any more. Only when he chanced to move past the food which had been prepared did he, as a game, take a bit into his mouth, hold it there for hours, and generally spit it out again. At first he thought it might be his sadness over the condition of his room which kept him from eating, but he very soon became reconciled to the alterations in his room. People had grown accustomed to put into storage in his room things which they couldn't put anywhere else, and at this point there were many such things, now that they had rented one room of the apartment to three lodgers. These solemn gentlemen (all three had full beards, as Gregor once found out through a crack in the door) were meticulously intent on tidiness, not only in their own room but (since they had now rented a room here) in the entire household, and particularly in the kitchen. They simply did not tolerate any useless or shoddy stuff. Moreover, for the most part they had brought with them their own pieces of furniture. Thus, many items had become superfluous, and these were not really things one could sell or things people wanted to throw out. All these items ended up in Gregor's room, even the box of ashes and the garbage pail from the kitchen. The cleaning woman, always in a hurry, simply flung anything that was momentarily useless into Gregor's room. Fortunately Gregor generally saw only the relevant object and the hand which held it. The cleaning woman perhaps was intending, when time and opportunity allowed, to take the stuff out again or to throw everything out all at once, but in fact the things remained lying there, wherever they had ended up at the first throw, unless Gregor squirmed his way through the accumulation of junk and moved it. At first he was forced to do this because otherwise there was no room for him to creep around, but later he did it with a with a growing pleasure, although after such movements, tired to death and feeling wretched, he didn't budge for hours.
Оскільки постояльці часом вечеряли вдома, у загальній вітальні, двері вітальні в окремі вечори залишалися незачиненими, але Грегор легко мирився з цим, тим більше, що навіть і тими вечорами, коли вони були відчинені, часто не користувався, а лежав, чого не помічала сім'я, в найтемнішому кутку своєї кімнати. Але одного разу служниця залишила двері до вітальні відтуленими; відтуленими залишились вони й увечері, коли ввійшли жильці й запалили світло. Вони всілися з того краю столу, де раніше їли батько, мати й Грегор, розгорнули серветки та взяли до рук ножі та виделки. Відразу ж у дверях з'явилася мати з таріллю м'яса та за нею сестра — з повною таріллю картоплі. Від страви густо йшла пара. Постояльці нагнулися над поставленими перед ними тарелями, немов бажаючи перевірити їх перед тим, як розпочати їсти, і той, що сидів посередині й користувався, очевидно, особливою повагою двох інших, розрізав шматок м'яса прямо на тарелі, явно бажаючи визначити, чи достатньо воно м'яке і чи не слід відіслати його назад. Він залишився задоволеним, а мати й сестра, напружено стежачи за ним, з полегшенням усміхнулися.
Because the lodgers sometimes also took their evening meal at home in the common living room, the door to the living room stayed shut on many evenings. But Gregor had no trouble at all going without the open door. Already on many evenings when it was open he had not availed himself of it, but, without the family noticing, was stretched out in the darkest corner of his room. However, once the cleaning woman had left the door to the living room slightly ajar, and it remained open even when the lodgers came in in the evening and the lights were put on. They sat down at the head of the table, where in earlier days the mother, the father, and Gregor had eaten, unfolded their serviettes, and picked up their knives and forks. The mother immediately appeared in the door with a dish of meat and right behind her the sister with a dish piled high with potatoes. The food gave off a lot of steam. The gentlemen lodgers bent over the plate set before them, as if they wanted to check it before eating, and in fact the one who sat in the middle (for the other two he seemed to serve as the authority) cut off a piece of meat still on the plate obviously to establish whether it was sufficiently tender and whether or not something should be shipped back to the kitchen. He was satisfied, and mother and sister, who had looked on in suspense, began to breathe easily and to smile.
Господарі їли на кухні. Однак перед тим, як вирушити на кухню, батько зайшов до вітальні і, зробивши загальний уклін, з картузом в руках обійшов стіл. Постояльці дружно підвелися й щось пробурмотіли в бороди. Залишившись потім самі, вони їли майже в повному мовчанні. Грегору здалося дивним, що з усіх різноманітних шумів трапези раз по раз виділявся скрегіт зубів, що жують, немов це повинно було показати Грегору, що для їжі потрібні зуби і що найпрекрасніші щелепи, якщо вони без зубів, нікуди не годяться. «Таж і я що-небудь з'їв би, — заклопотано говорив собі Грегор, — але тільки не те, що вони. Як багато ці люди їдять, а я гину!»
The family itself ate in the kitchen. In spite of that, before the father went into the kitchen, he came into the room and with a single bow, cap in hand, made a tour of the table. The lodgers rose up collectively and murmured something in their beards. Then, when they were alone, they ate almost in complete silence. It seemed odd to Gregor that out of all the many different sorts of sounds of eating, what was always audible was their chewing teeth, as if by that Gregor should be shown that people needed their teeth to eat and that nothing could be done even with the most handsome toothless jawbone. "I really do have an appetite," Gregor said to himself sorrowfully, "but not for these things. How these lodgers stuff themselves, and I am dying."
Саме в той вечір — Грегор не пам'ятав, щоб за весь цей час він хоча б раз чув, як грає сестра, — із кухні пролунали звуки скрипки. Постояльці уже покінчили з вечерею, середній, діставши газету, дав двом іншим по аркушу, і тепер вони сиділи відкинувшись і читали. Коли заграла скрипка, вони прислухалися, підвелися та навшпиньках підійшли до дверей передпокою, де збилися в купу й зупинилися. Очевидно, їх почули на кухні, і батько крикнув:
— Може, музика панам неприємна? Її можна припинити цієї ж миті.
— Навпаки, — сказав середній жилець, — чи не хотіла б панночка пройти до нас і пограти в цій кімнаті, де, звичайно ж, набагато приємніше й затишніше?
— О, будь ласка! — вигукнув батько, немов на скрипці грав він.
Постояльці повернулися до вітальні й стали чекати. Скоро з'явилися батько з пюпітром, мати з нотами й сестра зі скрипкою. Сестра спокійно зайнялася приготуванням до гри; батьки, що ніколи раніше не здавали кімнат і тому поводилися з постояльцями перебільшено ввічливо, не посміли сісти на свої власні стільці; батько прихилився до дверей, засунувши праву руку за борт застібнутої лівреї, поміж двома ґудзиками; мати ж, котрій один із постояльців запропонував стілець, залишила його там, куди той його випадково поставив, а сама сиділа збоку, у кутку. .
On this very evening (Gregor didn't remember hearing the violin all through this period) it sounded from the kitchen. The lodgers had already ended their night meal, the middle one had pulled out a newspaper and had given each of the other two a page, and they were now leaning back, reading and smoking. When the violin started playing, they became attentive, got up, and went on tiptoe to the hall door, at which they remained standing pressed up against one another. They must have been audible from the kitchen, because the father called out "Perhaps the gentlemen don't like the playing? It can be stopped at once." "On the contrary," stated the lodger in the middle, "might the young woman not come into us and play in the room here where it is really much more comfortable and cheerful?" "Oh, thank you," cried out the father, as if he were the one playing the violin. The men stepped back into the room and waited. Soon the father came with the music stand, the mother with the sheet music, and the sister with the violin. The sister calmly prepared everything for the recital. The parents, who had never previously rented a room and therefore exaggerated their politeness to the lodgers, dared not sit on their own chairs. The father leaned against the door, his right hand stuck between two buttons of his buttoned up uniform. The mother, however, accepted a chair offered by one lodger. Since she left the chair sit where the gentleman had chanced to put it, she sat to one side in a corner.
Сестра почала грати. Батько та мати, кожний зі свого боку, уважно стежили за рухами її рук. Грегор, приваблений грою, наважився просунутись трохи далі, аніж звичайно, і голова його була вже у вітальні. Він майже не дивувався тому, що останнім часом став ставитися до інших не дуже-то чутливо; раніше ця чутливість була його гордістю. А між тим саме тепер у нього було більше, ніж коли б то, підстав ховатися, бо через пилюку, що лежала скрізь у його кімнаті та при найменшому порухові піднімалася, він і сам також був увесь покритий пилом; на спині й на боках він тягав з собою нитки, волосся, залишки їжі; дуже великою була його байдужість до всього, щоб лягати, як раніше, по декілька разів за день на спину й чиститися об килим. Але, незважаючи на свій неохайний вигляд, він не побоявся просунутися вперед по іскристій підлозі вітальні.
The sister began to play. The father and mother, followed attentively, one on each side, the movements of her hands. Attracted by the playing, Gregor had ventured to advance a little further forward and his head was already in the living room. He scarcely wondered about the fact that recently he had had so little consideration for the others; earlier this consideration had been something he was proud of. And for that very reason he would've had at this moment more reason to hide away, because as a result of the dust which lay all over his room and flew around with the slightest movement, he was totally covered in dirt. On his back and his sides he carted around with him dust, threads, hair, and remnants of food. His indifference to everything was much too great for him to lie on his back and scour himself on the carpet, as he often had done earlier during the day. In spite of his condition he had no timidity about inching forward a bit on the spotless floor of the living room.
Утім, ніхто не звертав на нього увагу. Рідні були цілком захоплені грою на скрипці, а постояльці, які спочатку, засунувши руки в кишені штанів, стали біля самого пюпітра сестри, відійшли скоро, впівголоса перемовляючись і опустивши голови, до вікна, куди й кидав тепер стурбовані погляди батько. Було й справді схоже на те, що вони обманулися у своїй надії послухати хорошу, цікаву гру на скрипці, що вся ця їм вистава надокучила і вони уже з увічливості поступалися своїм спокоєм. Особливо свідчило про їх велику нервозність те, як вони випускали вгору з ніздрів та з рота дим цигарок. А сестра грала так гарно! Її обличчя схилилося набік, уважно й печально стежив її погляд за нотними знаками. Грегор проповз ще трохи вперед і притисся головою до підлоги, щоб отримати можливість зустрітися з нею очима. Чи був він твариною, якщо музика так хвилювала його? Йому здавалося, що перед ним відкривається шлях до бажаної, незвіданої страви. Він був повен рішучості пробратися до сестри і, сіпнувши її за спідницю, дати їй зрозуміти, щоб вона пройшла зі своєю скрипкою до його кімнати, бо тут ніхто не поцінує її гри так, як поцінує цю гру він. Він вирішив не випускати більше сестру зі своєї кімнати, в усякому разі доти, доки він живий; нехай страшна його зовнішність прислужиться нарешті йому; Грегору хотілося, з'являючись біля всіх дверей своєї кімнати одночасно, шипінням відлякувати всякого, хто підступить до них; але сестра повинна залишитися в нього не з примусу, а добровільно; нехай вона сяде поруч із ним на диван і нахилить до нього вухо, і тоді він розповість їй, що мав твердий намір віддати її до консерваторії і що про це, якби не трапилося таке нещастя, він ще в минуле Різдво — Різдво, очевидно, вже пройшло? — усім заявив би, не боячися нічиїх і ніяких заперечень. Після цих слів сестра, розчулившись, заплакала б, а Грегор піднявся б до її плеча та поцілував би її в шию, котру вона, як поступила на службу, не закривала ні комірцями, ні стрічками.
In any case, no one paid him any attention. The family was all caught up in the violin playing. The lodgers, by contrast, who for the moment had placed themselves, their hands in their trouser pockets, behind the music stand much too close to the sister, so that they could all see the sheet music, something that must certainly bother the sister, soon drew back to the window conversing in low voices with bowed heads, where they then remained, worriedly observed by the father. It now seemed really clear that, having assumed they were to hear a beautiful or entertaining violin recital, they were disappointed, and were allowing their peace and quiet to be disturbed only out of politeness. The way in which they all blew the smoke from their cigars out of their noses and mouths in particular led one to conclude that they were very irritated. And yet his sister was playing so beautifully. Her face was turned to the side, her gaze followed the score intently and sadly. Gregor crept forward still a little further and kept his head close against the floor in order to be able to catch her gaze if possible. Was he an animal that music so seized him? For him it was as if the way to the unknown nourishment he craved was revealing itself to him. He was determined to press forward right to his sister, to tug at her dress and to indicate to her in this way that she might still come with her violin into his room, because here no one valued the recital as he wanted to value it. He did not wish to let her go from his room any more, at least not as long as he lived. His frightening appearance would for the first time become useful for him. He wanted to be at all the doors of his room simultaneously and snarl back at the attackers. However, his sister should not be compelled but would remain with him voluntarily; she would sit next to him on the sofa, bend down her ear to him, and he would then confide in her that he firmly intended to send her to the conservatory and that, if his misfortune had not arrived in the interim, he would have declared all this last Christmas (had Christmas really already come and gone?), and would have brooked no argument. After this explanation his sister would break out in tears of emotion, and Gregor would lift himself up to her armpit and kiss her throat, which she, from the time she started going to work, had left exposed without a band or a collar.
— Пане Замза! — крикнув середній постоялець батькові і, не витрачаючи більше слів, вказав пальцем на Грегора, що повільно просувався вперед. Скрипка замовкла, середній спочатку усміхнувся, зробивши знак головою друзям, а потім знову поглянув на Грегора. Батько, як видно, порахував більш необхідним, ніж проганяти Грегора, заспокоїти спочатку постояльців, хоча ті зовсім не хвилювалися; та Грегор захоплював їх, здавалося, більше, ніж гра на скрипці, Батько поспішив до них, стараючись своїми широко розпростертими руками відтіснити постояльців до їхньої кімнати й одночасно затулити від їхніх очей Грегора своїм тулубом. Тепер вони й насправді стали сердитися — чи то через поведінку батька, чи то виявивши, що жили, не підозрюючи, з таким сусідом, як Грегор. Вони вимагали від батька пояснень, піднімали у свою чергу руки, сіпали бороди і повільно відступали до своєї кімнати. Між тим сестра подолала розгубленість, в яку впала від того, що так раптово перервали її гру; декілька миттєвостей вона тримала в безсильно повислих руках смичок і скрипку і, немов продовжуючи грати, усе ще дивилася на ноти, а потім раптом стрепенулась і, поклавши інструмент на коліна матері, — та все ще сиділа на своєму стільці, намагаючись подолати приступ задухи глибокими зітханнями, — побігла до суміжної кімнати, до якої під натиском батька швидко наближалися постояльці, Видно було, як під досвідченими руками сестри злітають і укладаються ковдри й пуховики на ліжках. Перед тим як постояльці досягли своєї кімнати, сестра закінчила стелити постіль і висковзнула звідти. Батьком, очевидно, знову настільки оволоділа його впертість, що він забув про всяку ввічливість, з якою як-не-як зобов'язаний був ставитися до своїх постояльців. Він все відтісняв і відтісняв їх, доки уже у дверях кімнати середній постоялець не тупнув голосно ногою і не зупинив цим батька.
— Дозвольте мені заявити, — сказав він, піднявши руку і пошукавши очима також матір і сестру, — що з огляду на гидкі порядки, що панують у цій квартирі і в цій сім'ї, — тут він рішуче плюнув на підлогу, — я навідріз відмовляюся від кімнати. Розуміється, я жодного гроша не заплачу і за ті дні, що я тут прожив, навпаки, я ще подумаю, чи не пред'явити мені вам певних претензій, смію вас завірити, повністю обґрунтованих.
Він замовк і пильно подивився вперед, немов чогось чекав. I дійсно, обидва його товариші відразу ж подали голос:
— Ми також навідріз відмовляємося.
Після цього він взявся за ручку дверей і з шумом зачинив їх.
"Mr. Samsa," called out the middle lodger to the father, and pointed his index finger, without uttering a further word, at Gregor as he was moving slowly forward. The violin fell silent. The middle lodger smiled, first shaking his head once at his friends, and then looked down at Gregor once more. Rather than driving Gregor back again, the father seemed to consider it of prime importance to calm down the lodgers, although they were not at all upset and Gregor seemed to entertain them more than the violin recital. The father hurried over to them and with outstretched arms tried to push them into their own room and simultaneously to block their view of Gregor with his own body. At this point they became really somewhat irritated, although one no longer knew whether that was because of the father's behaviour or because of knowledge they had just acquired that they had had, without knowing it, a neighbour like Gregor. They demanded explanations from his father, raised their arms to make their points, tugged agitatedly at their beards, and moved back towards their room quite slowly. In the meantime, the isolation which had suddenly fallen upon his sister after the sudden breaking off of the recital had overwhelmed her. She had held onto the violin and bow in her limp hands for a little while and had continued to look at the sheet music as if she was still playing. All at once she pulled herself together, placed the instrument in her mother's lap (the mother was still sitting in her chair having trouble breathing and with her lungs labouring) and had run into the next room, which the lodgers, pressured by the father, were already approaching more rapidly. One could observe how under the sister's practiced hands the sheets and pillows on the beds were thrown on high and arranged. Even before the lodgers had reached the room, she was finished fixing the beds and was slipping out. The father seemed so gripped once again with his stubbornness that he forgot about the respect which he always owed to his renters. He pressed on and on, until at the door of the room the middle gentleman stamped loudly with his foot and thus brought the father to a standstill. "I hereby declare," the middle lodger said, raising his hand and casting his glance both on the mother and the sister, "that considering the disgraceful conditions prevailing in this apartment and family," with this he spat decisively on the floor, "I immediately cancel my room. I will, of course, pay nothing at all for the days which I have lived here; on the contrary I shall think about whether or not I will initiate some sort of action against you, something which--believe me-- will be very easy to establish." He fell silent and looked directly in front of him, as if he was waiting for something. In fact, his two friends immediately joined in with their opinions, "We also give immediate notice." At that he seized the door handle, banged the door shut, and locked it.
Батько навпомацки прошкутильгав до свого крісла і повалився в нього; з першого погляду можна було подумати, що він розташувався, як звичайно, задрімати, але по тому, як сильно й начебто нестримно гойдалася його голова, видно було, що він зовсім не спав. Грегор весь час непорушно лежав на тому місці, де його застали постояльці. Розчарований невдачею свого плану, а може бути, і від слабкості після довгого голодування, він зовсім утратив здатність рухатися. Він не сумнівався, що з хвилини на хвилину на нього зрушиться загальне обурення, і чекав. Його не злякала навіть скрипка, котра, висковзнувши з тремтячих пальців матері, упала з її колін і подала гучний звук.
The father groped his way tottering to his chair and let himself fall in it. It looked as if he was stretching out for his usual evening snooze, but the heavy nodding of his head (which looked as if it was without support) showed that he was not sleeping at all. Gregor had lain motionless the entire time in the spot where the lodgers had caught him. Disappointment with the collapse of his plan and perhaps also his weakness brought on his severe hunger made it impossible for him to move. He was certainly afraid that a general disaster would break over him at any moment, and he waited. He was not even startled when the violin fell from the mother's lap, out from under her trembling fingers, and gave off a reverberating tone.
— Любі тату й мамо, — почала сестра і стукнула кулаком по столу, — далі так діло не піде. Якщо, може, ви цього не розумієте, то я розумію. Я не хочу називати цю потвору своїм братом, а кажу лише одне: треба якось здихатися її. Ми робили все, що могли: піклувалися про неї, терпіли її. Думаю, що ніхто нам нічого не може закинути.
— Вона каже щиру правду, — мовив батько сам до себе. Мати, що й досі ще не віддихалась, затулила рукою рота і з божевільними очима почала глухо кашляти. Сестра підбігла до матері й приклала їй руку до чола.
"My dear parents," said the sister banging her hand on the table by way of an introduction, "things cannot go on any longer in this way. Maybe if you don't understand that, well, I do. I will not utter my brother's name in front of this monster, and thus I say only that we must try to get rid of it. We have tried what is humanly possible to take care of it and to be patient. I believe that no one can criticize us in the slightest." "She is right in a thousand ways," said the father to himself. The mother, who was still incapable of breathing properly, began to cough numbly with her hand held up over her mouth and a manic expression in her eyes.
Батька, здавалось, сестрині слова навели на певну думку, бо він випростався й почав бавитись зі своїм кашкетом між тарілками, що залишилися на столі після вечері пожильців; часом він позирав на нерухомого Грегора.
The sister hurried over to her mother and held her forehead. The sister's words seemed to have led the father to certain reflections. He sat upright, played with his uniform hat among the plates, which still lay on the table from the lodgers' evening meal, and looked now and then at the motionless Gregor.
— Нам треба здихатись його, — ще раз рішуче мовила сестра, звертаючись до батька, бо мати через кашель нічого не чула. — Він вас обох із світу зведе, я вже бачу. Нам усім доводиться так тяжко працювати, а тут ще й дома ця повсякчасна мука. Я більше не здатна її витримати, — і вона так гірко заплакала, що сльози закапали матері на обличчя, і та механічно витирала їх рукою.
"We must try to get rid of it," the sister now said decisively to the father, for the mother, in her coughing fit, wasn't listening to anything, "it is killing you both. I see it coming. When people have to work as hard as we all do, they cannot also tolerate this endless torment at home. I just can't go on any more." And she broke out into such a crying fit that her tears flowed out down onto her mother's face. She wiped them off her mother with mechanical motions of her hands.
— Дитино моя, — співчутливо мовив батько; він сьогодні напрочуд добре розумів її, — то що ж нам робити?
"Child," said the father sympathetically and with obvious appreciation, "then what should we do?"
Сестра безпорадно здвигнула плечима; сльози наче змили її впевненість.
The sister only shrugged her shoulders as a sign of the perplexity which, in contrast to her previous confidence, had come over her while she was crying.
— Якби він нас розумів... — напівзапитуючи мовив батько. Сестра, ревно плачучи, замахала рукою: мовляв, про це годі й думати.
"If only he understood us," said the father in a semi-questioning tone. The sister, in the midst of her sobbing, shook her hand energetically as a sign that there was no point thinking of that.
— Якби він нас розумів, — знову сказав батько і заплющив очі на знак того, що згоден з сестрою, — тоді, либонь, з ним можна було б домовитись. А так...
"If he only understood us," repeated the father and by shutting his eyes he absorbed the sister's conviction of the impossibility of this point, "then perhaps some compromise would be possible with him. But as it is. . ."
— Його треба спекатись! — крикнула сестра. — Іншої ради немає, тату. Тобі треба спробувати просто викинути з думки, що то Грегор. У тім наше й лихо, що ми й досі віримо, ніби це Грегор. Але ж хіба це може бути він? Якби це був Грегор, то він давно б уже зрозумів, що людям неможливо жити разом із такою потворою, і сам пішов би собі геть. Тоді в нас не було б брата і сина, зате ми могли-б спокійно собі жити далі і згадувати його добрим словом. А так ця тварина переслідує нас, розганяє пожильців, хоче, певне, опосісти всю квартиру, а ми хай ночуєм на вулиці. Глянь, тату! — зненацька закричала вона. — Він знову починає!
I з незрозумілим Грегорові ляком сестра навіть матір лишила, просто-таки спорснула із стільця, ніби ладна була швидше пожертвувати матір'ю, аніж опинитися поблизу Грегора, і сховалась за батька. Той теж підвівся, схвильований сестриною поведінкою, і підняв руки, немов захищаючи її.
"It must be gotten rid of," cried the sister; "That is the only way, father. You must try to get rid of the idea that this is Gregor. The fact that we have believed for so long, that is truly our real misfortune. But how can it be Gregor? If it were Gregor, he would have long ago realized that a communal life among human beings is not possible with such an animal and would have gone away voluntarily. Then we would not have a brother, but we could go on living and honour his memory. But this animal plagues us. It drives away the lodgers, will obviously take over the entire apartment, and leave us to spend the night in the alley. Just look, father," she suddenly cried out, "he's already starting up again." With a fright which was totally incomprehensible to Gregor, the sister even left the mother, pushed herself away from her chair, as if she would sooner sacrifice her mother than remain in Gregor's vicinity, and rushed behind her father who, excited merely by her behaviour, also stood up and half raised his arms in front of the sister as though to protect her.
Проте Грегор навіть гадки не мав когось лякати, а надто сестру. Він просто почав обертатися, щоб зайти до своєї кімнати. А що був тепер зовсім немічний, то мусив навіть головою допомагати собі: високо піднімав її, потім бився нею об підлогу і так обертався. Нарешті він спинився й оглянувся. Батько й сестра, здається, збагнули його добрий намір; їхній страх тривав лиш одну мить. Тепер вони всі мовчки й сумно стежили за ним. Мати лежала на стільці, простягнувши й заклавши одна за одну ноги, батько й сестра сиділи поряд, і сестра обнімала рукою батька за шию.
But Gregor did not have any notion of wishing to create problems for anyone and certainly not for his sister. He had just started to turn himself around in order to creep back into his room, quite a startling sight, since, as a result of his suffering condition, he had to guide himself through the difficulty of turning around with his head, in this process lifting and banging it against the floor several times. He paused and looked around. His good intentions seem to have been recognized. The fright had only lasted for a moment. Now they looked at him in silence and sorrow. His mother lay in her chair, with her legs stretched out and pressed together; her eyes were almost shut from weariness. The father and sister sat next to one another. The sister had set her hands around the father's neck.
«Ну, тепер вони, мабуть, дадуть мені обернутися», — подумав Грегор і знову взявся до свого. Він так напружився, що ледве дихав і раз по раз ставав відпочивати.
" Now perhaps I can actually turn myself around," thought Gregor and began the task again. He couldn't stop puffing at the effort and had to rest now and then.
А втім, його ніхто не гонив, його полишили на самого себе. Коли Грегор обернувся, то відразу почав лізти просто до дверей. Він здивувався, що до його кімнати така велика відстань, і ніяк не міг збагнути, як він, такий слабий, так швидко подолав її. Думаючи тільки про те, як би швидше долізти, він майже не помітив, що ніхто в кімнаті не заважав йому жодним словом, жодним вигуком.
Besides no one was urging him on. It was all left to him on his own. When he had completed turning around, he immediately began to wander straight back. He was astonished at the great distance which separated him from his room and did not understand in the least how in his weakness he had covered the same distance a short time before, almost without noticing it. Constantly intent only on creeping along quickly, he hardly paid any attention to the fact that no word or cry from his family interrupted him.
Аж як Грегор уже досяг дверей, то трохи повернув голову — цілком повернути її він не міг, бо шия йому не гнулася, — і ще таки побачив, що позаду нічого не змінилося, тільки сестра підвелася зі стільця. Останній його погляд був спрямований на матір, яка вже міцно спала.
Only when he was already in the door did he turn his head, not completely, because he felt his neck growing stiff. At any rate he still saw that behind him nothing had changed. Only the sister was standing up. His last glimpse brushed over the mother who was now completely asleep.
Не встиг Грегор переступити поріг, як двері за ним зачинили й замкнули на ключ і на засув. Він так злякався несподіваного грюкоту позад себе, що йому аж лапки вклякнули. То сестра так поспішала. Вона вже стояла й чекала його, а тоді скрадливо підбігла до дверей — Грегор зовсім не чув її кроків, — повернула ключа в замку й гукнула батькам: «Нарешті!»
Hardly was he inside his room when the door was pushed shut very quickly, bolted fast, and barred. Gregor was startled by the sudden commotion behind him, so much so that his little limbs bent double under him. It was his sister who had been in such a hurry. She had stood up right away, had waited, and had then sprung forward nimbly. Gregor had not heard anything of her approach. She cried out "Finally!" to her parents, as she turned the key in the lock.
«Що ж тепер?» — спитав сам себе Грегор і озирнувся в темряві. Скоро він виявив, що вже взагалі не може й поворухнутися. Це не здивувало Грегора, швидше здалося неприродним, що його досі могли носити такі тоненькі лапки. А втім, він почував себе порівняно добре, Хоч усе тіло боліло йому, але здавалося, що біль поволі слабшав, тож, певно, скоро мав і зовсім минутися. Гниле яблуко на спині і запалена рана навколо нього, геть заліплена пилюкою, уже майже не дошкуляли йому. Про свою сім'ю він згадував зворушено й любовно. Він тепер був ще більше, ніж сестра, переконаний, що мусить зникнути. Так він лежав, аж поки дзиґарі на вежі пробили третю годину ранку, і думки його були чисті й лагідні. Він дожив ще до тієї хвилини, коли за вікном почало світати. А тоді голова його похилилась до самої підлоги, і він востаннє легенько зітхнув.
"What now?" Gregor asked himself and looked around him in the darkness. He soon made the discovery that he could no longer move at all. He was not surprised at that. On the contrary, it struck him as unnatural that he had really been able up to this point to move around with these thin little legs. Besides he felt relatively content. True, he had pains throughout his entire body, but it seemed to him that they were gradually becoming weaker and weaker and would finally go away completely. The rotten apple in his back and the inflamed surrounding area, entirely covered with white dust, he hardly noticed. He remembered his family with deep feeling and love. In this business, his own thought that he had to disappear was, if possible, even more decisive than his sister's. He remained in this state of empty and peaceful reflection until the tower clock struck three o'clock in the morning. From the window he witnessed the beginning of the general dawning outside. Then without willing it, his head sank all the way down, and from his nostrils flowed out weakly out his last breath.
Коли рано-вранці прийшла робітниця — вона завжди, хоч скільки її просили не робити цього, з надмірної сили та поспіху так грюкала дверима, що в домі по її приході вже ніхто не міг спокійно спати, — то на хвильку заглянула й до Грегора, але не помітила нічого особливого. Вона гадала, що Грегор навмисне лежить нерухомо, щоб викликати до себе співчуття, бо вважала його за дуже хитрого. У неї в руках якраз була мітла, і вона спробувала відігнати нею Грегора від дверей. Та коли він не зрушив з місця, служниця розсердилась і легенько штовхнула його; а коли й це не допомогло, приглянулась до нього уважніше. Збагнувши, що сталося, вона страшенно здивувалась, свиснула крізь зуби і, не довго роздумуючи, відчинила двері до спальні й гукнула в темряву:
— Гляньте-но, вона здохла! Лежить і не кивається!
Early in the morning the cleaning woman came. In her sheer energy and haste she banged all the doors (in precisely the way people had already asked her to avoid), so much so that once she arrived a quiet sleep was no longer possible anywhere in the entire apartment. In her customarily brief visit to Gregor she at first found nothing special. She thought he lay so immobile there intending to play the offended party. She gave him credit for as complete an understanding as possible. Because she happened to hold the long broom in her hand, she tried to tickle Gregor with it from the door. When that was quite unsuccessful, she became irritated and poked Gregor a little, and only when she had shoved him from his place without any resistance did she become attentive. When she quickly realized the true state of affairs, her eyes grew large, she whistled to herself, but didn't restrain herself for long. She pulled open the door of the bedroom and yelled in a loud voice into the darkness, "Come and look. It's kicked the bucket. It's lying there, totally snuffed!"
Подружжя Замза посідали в постелі і, перелякані поведінкою робітниці, довго не могли збагнути, що вона сказала. Потім посхоплювались з ліжка, кожне на свій край, і пан Замза накинув на себе ковдру, а пані Замза просто в нічній сорочці зайшла до Грегорової кімнати. Тим часом відчинились також двері з вітальні і з'явилась Грета — відколи в них були пожильці, вона спала там, — зовсім одягнена, ніби й не лягала в ліжко, та й бліде обличчя, здавалось, свідчило про те саме.
— Мертвий? — мовила пані Замза і запитливо глянула на робітницю, хоч могла й сама пересвідчитись у цьому, бо й так було видно, що Грегор неживий.
— Мені здається, що мертвий, — відповіла робітниця і на доказ своїх сліз ще далі посунула Грегорове тіло мітлою. Пані Замза підвела руку, ніби хотіла стримати мітлу, проте не зробила цього. — Ну, слава тобі господи! — сказав пан Замза і перехрестився. Усі три жінки і собі почали хреститись.
The Samsa married couple sat upright in their marriage bed and had to get over their fright at the cleaning woman before they managed to grasp her message. But then Mr. and Mrs. Samsa climbed very quickly out of bed, one on either side. Mr. Samsa threw the bedspread over his shoulders, Mrs. Samsa came out only in her night-shirt, and like this they stepped into Gregor's room. Meanwhile the door of the living room (in which Grete had slept since the lodgers had arrived on the scene) had also opened. She was fully clothed, as if she had not slept at all; her white face also seem to indicate that. "Dead?" said Mrs. Samsa and looked questioningly at the cleaning woman, although she could check everything on her own and even understand without a check. "I should say so," said the cleaning woman and, by way of proof, poked Gregor's body with the broom a considerable distance more to the side. Mrs. Samsa made a movement as if she wished to restrain the broom, but didn't do it. "Well," said Mr. Samsa, "now we can give thanks to God." He crossed himself, and the three women followed his example.
Грета, що не зводила очей із тіла, сказала:
— Гляньте, який він худий. Він уже давно нічого не їв. Усе, що ми йому клали, так ціле доводилось і вимітати.
I справді, Грегорове тіло було зовсім пласке й висохле; власне, це аж тепер стало дуже помітно, бо воно не було вже підняте на лапках і лежало все на видноті.
Grete, who did not take her eyes off the corpse, said, "Look how thin he was. He had eaten nothing for such a long time. The meals which came in here came out again exactly the same." In fact, Gregor's body was completely flat and dry. That was apparent really for the first time, now that he was no longer raised on his small limbs and, moreover, now that nothing else distracted one's gaze.
— Зайди на хвильку до нас, Грето, — мовила пані Замза, сумно всміхаючись, і Грета, усе ще озираючись на тіло, пішла за батьками до їхньої спальні. Робітниця прихилила двері й відчинила навстіж вікно. Хоч ще було дуже рано, у свіжому повітрі відчувалось тепло: адже кінчався вже березень.
"Grete, come into us for a moment," said Mrs. Samsa with a melancholy smile, and Grete went, not without looking back at the corpse, behind her parents into the bed room. The cleaning woman shut the door and opened the window wide. In spite of the early morning, the fresh air was partly tinged with warmth. It was already the end of March.
Троє постояльців вийшли зі своєї кімнати й здивувалися, не побачивши сніданку: про них забули.
— Де сніданок? — похмуро запитав служницю середній.
Але служниця, приклавши палець до губ, стала швидко й мовчки кивати постояльцям, щоб вони ввійшли до кімнати Грегора. Вони ввійшли туди й в уже зовсім світлій кімнаті обступили труп Грегора, сховавши руки в кишенях потертих своїх піджачків,
The three lodgers stepped out of their room and looked around for their breakfast, astonished that they had been forgotten. "Where is the breakfast?" asked the middle one of the gentlemen grumpily to the cleaning woman. However, she laid her finger to her lips and then quickly and silently indicated to the lodgers that they could come into Gregor's room. So they came and stood around Gregor's corpse, their hands in the pockets of their somewhat worn jackets, in the room, which was already quite bright.
Тут відчинилися двері спальні й з'явився пан Замза в лівреї і з ним під руку з однієї сторони дружина, а з другої — дочка. У всіх були трохи заплакані очі; Грета ні-ні та притискалася обличчям до плеча батька.
Then the door of the bed room opened, and Mr. Samsa appeared in his uniform, with his wife on one arm and his daughter on the other. All were a little tear stained. Now and then Grete pressed her face onto her father's arm.
— Зараз же залиште мою квартиру! — сказав пан Замза і вказав на двері, не відпускаючи від себе обох жінок.
— Що ви маєте на увазі? — трохи знічено сказав середній постоялець і улесливо усміхнувся. Двоє інших, заклавши руки за спину, неперервно їх потирали, немовби в радісному чеканні великої суперечки, що несе, проте, хороше завершення.
— Я маю на увазі саме те, що сказав, — відповів пан Замза і обіруч зі своїми супутницями підійшов до постояльця. Той декілька секунд помовчав, дивлячись у підлогу, немов у нього в голові все переверталося.
— Ну що ж, тоді ми підемо, — сказав він згодом і подивився на пана Замзу так, немов, раптово змирившись, чекав на його згоду навіть і в цьому разі.
Пан Замза тільки декілька разів коротко кивнув йому, витріщивши очі. Після цього постоялець і насправді відразу направився широким кроком в передпокій; обоє його товаришів, котрі, прислухаючись, уже перестали потирати руки, подалися за ним прямо-таки навприсядки, немов боялися, що пан Замза пройде в передпокій раніше, ніж вони, та відділить їх від їхнього вожака, У передпокої всі три постояльці зняли з вішалки шляпи, витягнули з підставки для паличок палиці, мовчки поклонилися й залишили квартиру. З якимось, як виявилося, зовсім невиправданим недовір'ям пан Замза вийшов із обома жінками на площадку для сходів; спершись на перила, вони дивилися, як постояльці повільно, щоправда, але невпинно спускалися по довгих сходах, щезаючи на кожному поверсі на певному повороті і з'являючись через декілька миттєвостей знову; чим далі йшли вони вниз, тим менше цікавили вони родину Замзи, а коли, спочатку перед ними, а потім високо над ними, став, красуючись поставою, підніматися з кошиком на голові підручний із м'ясного магазину, пан Замза та жінки залишили площадку і всі з якимось полегшенням повернулися до квартири.
"Get out of my apartment immediately," said Mr. Samsa and pulled open the door, without letting go of the women. "What do you mean?" said the middle lodger, somewhat dismayed and with a sugary smile. The two others kept their hands behind them and constantly rubbed them against each other, as if in joyful anticipation of a great squabble which must end up in their favour. "I mean exactly what I say," replied Mr. Samsa and went directly with his two female companions up to the lodger. The latter at first stood there motionless and looked at the floor, as if matters were arranging themselves in a new way in his head. "All right, then we'll go," he said and looked up at Mr. Samsa as if, suddenly overcome by humility, he was asking fresh permission for this decision. Mr. Samsa merely nodded to him repeatedly with his eyes open wide.
Following that, the lodger actually went immediately with long strides into the hall. His two friends had already been listening for a while with their hands quite still, and now they hopped smartly after him, as if afraid that Mr. Samsa could step into the hall ahead of them and disturb their reunion with their leader. In the hall all three of them took their hats from the coat rack, pulled their canes from the cane holder, bowed silently, and left the apartment. In what turned out to be an entirely groundless mistrust, Mr. Samsa stepped with the two women out onto the landing, leaned against the railing, and looked down as the three lodgers slowly but steadily made their way down the long staircase, disappeared on each floor in a certain turn of the stairwell and in a few seconds came out again. The deeper they proceeded, the more the Samsa family lost interest in them, and when a butcher with a tray on his head come to meet them and then with a proud bearing ascended the stairs high above them, Mr. Samsa., together with the women, left the banister, and they all returned, as if relieved, back into their apartment.
Вони вирішили присвятити сьогоднішній день відпочинку та прогулянці; вони не лише заслуговували цієї перерви в роботі, вона була їм просто необхідна. I тому вони сіли за стіл і написали три пояснювальні листи: пан Замза — своїй дирекції, пані Замза — своєму працедавцю, а Грета — своєму шефу. Поки вони писали, увійшла служниця сказати, що вона іде, оскільки ранкова її робота виконана. Ті, що писали, спочатку кивнули, не піднімаючи очей, але коли служниця, замість того щоб піти, залишилася на місці, на неї незадоволено подивилися.
— Ну? — запитав пан Замза.
Служниця, усміхаючись, стояла у дверях з таким виглядом, немов у неї була для сім'ї якась щаслива новина, повідомити котру вона збиралася лише після впертих розпитувань. Майже вертикальна страусина пір'їна на її капелюшку, що завжди дратувала пана Замзу, погойдувалася в усі сторони.
— Так що ж вам потрібно? — запитала пані Замза, до якої служниця ставилася все-таки найбільш шанобливо.
— Так, — відповідала служниця, задихаючись від добродушного сміху, — щодо того, як прибрати це, можете не турбуватися. Уже все в порядку.
Пані Замза та Грета схилилися над своїми листами, немов збиралися писати далі; пан Замза, котрий помітив, що служниця збирається розповісти про все детально, рішуче відхилив це порухом руки. I оскільки їй не дозволили говорити, служниця пригадала, що вона дуже поспішає, крикнула з неприхованою образою: «Щасливо залишатися!» — різко повернулася й залишила квартиру, у нестямі ударивши дверима.
They decided to pass that day resting and going for a stroll. Not only had they earned this break from work, but there was no question that they really needed it. And so they sat down at the table and wrote three letters of apology: Mr. Samsa to his supervisor, Mrs. Samsa to her client, and Grete to her proprietor. During the writing the cleaning woman came in to say that she was going off, for her morning work was finished. The three people writing at first merely nodded, without glancing up. Only when the cleaning woman was still unwilling to depart, did they look up angrily. "Well?" asked Mr. Samsa. The cleaning woman stood smiling in the doorway, as if she had a great stroke of luck to report to the family but would only do it if she was asked directly. The almost upright small ostrich feather in her hat, which had irritated Mr. Samsa during her entire service, swayed lightly in all directions. "All right then, what do you really want?" asked Mrs. Samsa, whom the cleaning lady still usually respected. "Well," answered the cleaning woman (smiling so happily she couldn't go on speaking right away), "about how that rubbish from the next room should be thrown out, you mustn't worry about it. It's all taken care of." Mrs. Samsa and Grete bent down to their letters, as though they wanted to go on writing; Mr. Samsa, who noticed that the cleaning woman wanted to start describing everything in detail, decisively prevented her with an outstretched hand. But since she was not allowed to explain, she remembered the great hurry she was in, and called out, clearly insulted, "Ta ta, everyone," turned around furiously and left the apartment with a fearful slamming of the door.
— Увечері вона буде звільнена, — сказав пан Замза, але не отримав відповіді ні від дружини, ні від дочки, бо служниця порушила їхній ледь віднайдений спокій. Вони підвелися, підійшли до вікна і, обнявшись, зупинилися там. Пан Замза повернувся на стільці в їх сторону і декілька секунд мовчки дивився на них. Потім він вигукнув:
— Ходіть-но сюди! Забудьте нарешті старе, і хоч трохи подумайте про мене.
Жінки відразу послухалися, поспішили до нього, приголубили його й швидко закінчили свої листи.
"This evening she'll be let go," said Mr. Samsa, but he got no answer from either his wife or from his daughter, because the cleaning woman seemed to have upset once again the tranquility they had just attained. They got up, went to the window and remained there, with their arms about each other. Mr. Samsa turned around in his chair in their direction and observed them quietly for a while. Then he called out, "All right, come here then. Let's finally get rid of old things. And have a little consideration for me." The women attended to him at once. They rushed to him, caressed him, and quickly ended their letters.
Усі троє вийшли з помешкання, чого не робили вже місяцями, і поїхали електричкою на природу, за місто. Вони сиділи самі на весь вагон, заллятий сонцем. Зручно вмостившись, родина обговорювала свої надії на майбутнє, і виявилось, що вони не такі вже й погані, якщо їх добре зважити. Усі троє мають добру роботу, а надалі сподіваються мати ще й кращу - раніше вони про це просто не питали одне в одного, бо мали інший клопіт. А зараз їхнє становище легко поліпшити, змінивши житло; вони хотіли знайти собі менше, дешевше, але зручніше і взагалі практичніше помешкання, ніж їхнє теперішнє, яке ще напитав колись Грегор. Отак розмовляючи, пан і пані Замза майже одночасно помітили, що їхня дочка, яка ставала дедалі жвавішою, останнім часом хоч і витримала таке лихо і щоки її зблідли, зробилася стрункою, вродливою дівчиною. Вони замовкли, майже несвідомо порозумілися поглядом і подумали, що час уже шукати для неї добру пару. А коли дочка перша схопилася виходити з поїзда і потягнулася молодим тілом, батьки побачили в цьому підтвердження своїх планів і добрих надій.
Then all three left the apartment together, something they had not done for months now, and took the electric tram into the open air outside the city. The car in which they were sitting by themselves was totally engulfed by the warm sun. They talked to each other, leaning back comfortably in their seats, about future prospects, and they discovered that on closer observation these were not at all bad, for all three had employment, about which they had not really questioned each other at all, which was extremely favorable and with especially promising prospects. The greatest improvement in their situation at this moment, of course, had to come from a change of dwelling. Now they wanted to rent an apartment smaller and cheaper but better situated and generally more practical than the present one, which Gregor had found. While they amused themselves in this way, it struck Mr. and Mrs. Samsa almost at the same moment how their daughter, who was getting more animated all the time, had blossomed recently, in spite of all the troubles which had made her cheeks pale, into a beautiful and voluptuous young woman. Growing more silent and almost unconsciously understanding each other in their glances, they thought that the time was now at hand to seek out a good honest man for her. And it was something of a confirmation of their new dreams and good intentions when at the end of their journey the daughter first lifted herself up and stretched her young body.